ВЫСТАВКИ > 2014

Мирослав Вайда
"ЗИМНО"
живопись, инсталляция



1 мая 2014 - 20 мая 2014
Презентация - 1 мая 2014, четверг, 19.00

Майстерня Мирослава

 

Якщо їхати Столичним шосе в напрямку Пирогово та повернути перед парком Феофанія праворуч у гущавину, опиняєшся на території Міжнародного центру астрономічних та медико-екологічних досліджень. Тут, посеред старого лісу де-не-де стирчать позаземні “гриби” обсерваторій, а з-за частоколу сосен видніється стандартний куб пізньорадянської технічної забудови, один з адміністративних корпусів наукового Центру. Більшість співробітників установи там і живуть – у спеціально збудованих п’ятиповерхівках, навколо яких квітнуть дбайливо доглянуті фруктові сади. Говорять тут, здається, тільки про зірки й планети і віддають перевагу лісному повітрю та чистій науці перед традиційною міською метушнею.

З кінця минулого року Мирослав Вайда облаштував собі тут майстерню – простору витягнуту кімнату правильної геометрії з панорамними вікнами з одного боку та невеличким балконом, що потопає в деревах – з іншого. Виставка “Зимно”, здається, народжена саме цими стінами студії та деревами лісу, хоч насправді навпаки – власне практика художника знайшла себе і “проросла” у відповідному місці. Укорінені в природному, інтуїтивному, пейзажному, твори Вайди є водночас абстрактно технологічними – в дусі класичного мінімалізму. Та на відміну від останнього його практика повсякчас апелює до особистої історії автора й базується на перформативному жесті. Переконливим й щирим тому підтвердженням є представлені в галереї роботи двох минулих років, об’єднані новим висловлюванням та новим відчуттям.

Провідним формальним мотивом проекту “Зимно”, як і всієї практики Вайди в останній час, є щільний геометричний візерунок, нанесений за допомогою валика із виготовленою з автомобільної шини поверхнею. Різні варіації цього повторюваного візерунку підводять до проблеми дихотомії технічного та природнього, що її Вайда по-різному обігрує в кожному елементі виставки. Ця двозначність присутня вже в самому робочому процесі, коли суто механічний спосіб виготовлення орнаменту перетворюється для художника на перформативне дійство, не обмежене самим лише зафарбовуванням поверхонь полотен, паперу або стіни. Проявляється вона також у візуальному й майже тактильному враженні від схожого на вогкий земляний покрив орнаменту, рисунок якого насправді має промислове походження.

Опозиція “органічне vs технічне” знаходить своє продовження в інсталяції з ідентичних дерев’яних планок, розставлених на тлі того таки “земляного” паттерну. Розташовані так, аби наочно структурувати суцільне хаотичне чорне поле на стіні, ці “знайдені об’єкти” дисонують вже самі із собою – унікальний візерунок деревини кожної планки підпорядкований єдиному розміру та формі, закладеними в програмі машини, що їх нарізала. Але зміст їх вибудовується поза черговими роздумами про складні взаємовідносини матінки-природи та людини/машини в сучасному технократичному світі. Будучи винесеними за межі повсякденного контексту, ці об’єкти виходять на рівень абстрактних та замкнених в собі сутностей, смислові властивості та візуальна мова яких функціонують поза маркуванням природнього та привнесеного ззовні.

Сам Вайда наводить тут аналогію із характером композиції в електронній музиці, в якій монолитне полотно звуків та шумів розбиваються регулярними та чіткими бітами.

Ключем до “читання” всієї експозиції може стати скромний, проте промовистий об’єкт “Ходулі на виріст”. Короткі, схожі на дитячі бігові лижі художник переоблаштував на ходулі, конструкція яких дозволяє буквально ставати вищим по мірі росту вправності. Це безмежно щире автореферування виводить всю експозицію із модусу відстороненого споглядання в простір особистого, суспільного й політичного. У цьому просторі предмети, що їх ледь торкнулася рука художника, починають працювати на впізнавання, в якому форми, колір й матеріали спроможні говорити про пам’ять, біль й зростання.

Марiя Ланько, Лiзавета Герман